У сиву давнину, коли навколо буяли дивовижні дерева, квіти, трави, їх пахощі розносив вітер, наповнюючи все навколо цілющим бальзамом, коли в сонячному промінні купалися і перешіптувалися верхівки дерев, а лісове птаство створило мелодійний хор і своїм співом зачаровувало всіх лісових мешканців.

На сонячній розлогій долині жило два сусіди Горган і Бескид. І були в них дочки-красуні, подружки-нерозлучні, навіть імена мали одинакові - Бистрянка чорноока і Бистрянка синьоока. На день, на годину їм важко було розлучитися. І як тільки з’являвся перший сонячний промінчик літнього дня, біжить Бистрянка чорноока від обістя Бескидів і несе в долоні щойно зірвані чорні лісові ягоди своїй подрузі синьоокій. Не залишиться в боргу і Бистрянка синьоока. Глянь, і біжить від обістя Горганів з великим кошиком грибів, несе їх своїй чорноокій подружці.

Але наступила чорна хмара і посварилися двоє сусідів, двоє статечних газди - Горган і Бескид. І заборонили зустрічатися двом подругам. Важко зрозуміти юному серцю цю безглузду заборону. Як пташки у клітці почувалися вони у своїх батьків. Одного дня не витримали розлуки Бистрянки і побігли назустріч одна одній. Розсердився грізний Горган і кинув наздогін дочці свій топірець. Здригнулася земля і виріс на очах у дівчини велетенський гірський масив з каменистими насипами. В цей самий час угледів невблаганний Бескид свою дочку, яка збиваючи ноги намагалась знайти дорогу серед кам’янистих схилів до своєї подруги і також кинув свій топірець. Виросли нові гори, вкриті буковими лісами, які вінчались смерековими хащами і висотним криволіссям. Але Бистрянки, не втрачаючи надії, шукали стежки одна до одної, пробиралися хащами, бігли гірськими зворами та їх грізно розділяли Горгани і Бескиди. Не могли пробачити непослух своїм дочкам батьки і як прокляття кинули їм навздогін: “Будьте вічні як час…”, “Біжіть і не вертайте назад…”. Зашумів буковий і смерековий ліс Бескид, прогриміли кам’яними розсипами Горгани, а там де бігли їхні дочки появились два гірських потічки, які продовжували свій крик, шукаючи зустрічі одна з одною. Земля надавала їм сили і снаги, а в їхніх водах відбивалась синь небес і темінь хащ. І вічні вони, як час, біжать і не вертаються. Люди назвали їх Бистрицями, адже надто плинуть їхні води, надто велике бажання зустрітися. А там де стояли їхні батьки і по цей час височать гірські масиви - Горгани і Бескиди.

Цю бувальщину шепотіли старезні буки і смереки. А ще розповідали вони, що десь далеко, на квітучій рівнині, все-таки зустрілися дві подруги, обнялися і побігли в гості до свого далекого, могутнього і доброго родича Дністра. А на місці їхньої зустрічі виросло прекрасне місто, і живуть у ньому добрі та працьовиті люди із синіми і чорними очима. Кожному галичанинові неважко впізнати Бистрицю Надвірнянську і Бистрицю Солотвинську, що несуть у єдиній Бистриці свої води до Дністра.